Якою була роль працівників лісового господарства у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС?
35 років тому сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції, уроки з якої досі виносить для себе Україна та світ. Відтоді багато фактів було розказано суспільству вперше, щось розсекречено, щось розтлумачено. Мабуть, так і має писатися сучасна історія. Проте незмінним лишається факт участі у ліквідації наслідків аварії сотень фахівців різних галузей, котрі повинні були виконати поставлені владою завдання – своєчасно і злагоджено. Пожежники, військовики, фахівці цивільної оборони, працівники станції, лісівники – всі працювали у перші тижні й місяці після аварії як один механізм. Про ризики для себе ніхто тоді не думав.
До речі, лісівників одними з перших мобілізували на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи. А коли почалося відселення мешканців сіл із 30-кілометрової зони, будинки для них в інших областях України зводили теж працівники лісових господарств. Хоча й інших завдань на той час вистачало. Нагадаємо, у 30-кілометровій Чорнобильській зоні під радіаційне забруднення потрапило 110 тисяч гектарів лісу. Багатьом відома ділянка так званого рудого лісу, що сягав площі 450 гектарів, завдовжки два кілометри, саме тут найбільше постраждали соснові насадження. Під дією радіації на цьому лісовому масиві дерева поруділи і повсихали за декілька днів після аварії. Відновити ліс навіть тут – теж було одним із завдань лісівників. А ще – охорона лісів від пожеж у перші після аварійні місяці, недопущення виходу із найбільш забруднених ділянок ЧАЕС і навколо неї стічних вод.
Контроль за цими завданнями ліг на плечі Віктора Анатолійовича Парфенюка, заступника начальника управління з охорони та захисту лісу у складі Міністерства лісового господарства (управління було створено у перші тижні після аварії). Про роботу лісівників у зоні відчуження Віктор Анатолійович навіть відзняв фільм, котрий кілька років тому переглядали з колегами на засіданні Держлісагентства, присвяченому черговій річниці аварії на ЧАЕС. Йому справді є що показати і розказати, у короткій розмові із нами Віктор Парфенюк зазначив, що назбирав чимало архівних матеріалів. «Над відновленням території станції спочатку працював весь Радянський Союз. Прибирання рудого лісу, найбільш небезпечного, було зроблено дійсно спільними зусиллями, над цим працювали героїчно усі. Але вся рутинна робота лишилась нам, лісівникам, на 30 років», – згадує Віктор Анатолійович.
Управління з охорони та захисту лісу працювало спільно з управлінням пожежної охорони та інженерними військами. Як вже згадувалося, основним завданням стало убезпечення Дніпра від забруднення радіонуклідами. Аби стічні води із найбільш небезпечних ділянок ЧАЕС не потрапили до ріки, побудували спеціальну споруду. Прибирання рудого лісу також контролював Віктор Парфенюк. Як розповідав він раніше, необхідно було створити бар’єрну мінералізовану смугу навколо нього, причому у досить короткі терміни та ще й чималих масштабів: завширшки 30 м і завдовжки майже 6 км. Управління Віктора Анатолійовича здійснювало технологічне забезпечення та приймання виконаних робіт.
Напередодні чергової річниці Чорнобильської аварії «Природа і суспільство» поспілкувалася з кількома очевидцями тих подій.
«Це була звичайна «чорна» робота»
Анатолій Сабадир на той час обіймав посаду головного спеціаліста Міністерства лісового господарства в управлінні механізації та нової техніки. Нині – Заслужений лісівник України. Тоді ж його завданням було налагодження доставки спеціалізованої техніки. Пригадує, що найтяжче було роздобути вантажопідйомні засоби. «Хоч було і сутужно, але вже на третій день після аварії були вирішені питання доставки кранів – були прямі поставки з Цілинограда (Нур-Султан, Казахстан), – розповідає лісівник. – Для того, щоб вивозити дерева, кілька заводів надали спеціалізовані машини, а перед цим працювали конструкторські бюро, які ці машини спроєктували. Запорізьке науково-виробниче об’єднання і конструкторське бюро виготовляли спеціальні засоби для фільтрації повітря, тобто задіяні були всі. Коштів вистачало на додаткове виготовлення техніки, позапланове. Із відряджень не вибували, то на один завод поїхали, то на другий. А потім почалася підготовка до того, що нам передавали величезні площі під залісення, ці роботи тривали до 1994 року. Для залісення на наше спеціальне замовлення, термінове для України, доставили 34 одиниці лісосадильної техніки».
Крім цього, лісівники допомагали пожежникам. «Тоді ж було Міністерство надзвичайних ситуацій та ліквідації наслідків на ЧАЕС, і лісівники працювали сукупно з пожежниками.
У наступні місяці після аварії вони готували підручні матеріали для пожежників, мішки з піском для вертольотів, розчищали смуги для технологічних проїздів. Покійний Анатолій Мороз ішов перед БТРом у звичайному «хебешному» костюмі, в кепці, з респіратором і показував тим хлопцям, куди виїхати. Це була звичайна «чорна» робота. Колеги Віктор Кондратенко, Григорій Ігнатенко, Михайло Андросенко – всі вони щоденно виконували свою роботу, а далі треба було думати про наступні роки. Маю на увазі, що треба було виготовити всю спеціалізовану техніку для відновлення лісу, зокрема, автоматичні машини для посадки насаджень. Тоді до цього залучали 10–15 заводів, кожен робив якісь окремі деталі, а на одному робили збірку цієї техніки до купи», – пригадує Анатолій Іванович.
Більшість завдань виконувались паралельно з основною роботою. Згадує наш співрозмовник і тих, без кого історія відновлення чорнобильського лісу була б неможливою: «Валентина Островська на той момент була головним лісничим Поліського лісгоспу. З нею вирішувалась велика кількість організаційних робіт: десь необхідно було поставити трактор на обслуговування, машину заправити, людей погодувати, то вона з усім допомагала. Поліський лісгосп мав технологічний майданчик, куди приймали техніку і обладнання, що йшло для виконання робіт. З нею в тандемі вирішували велику кількість завдань».
Розповідає Анатолій Сабадир і про тогочасний експеримент: «У Тростянецькому лісгоспі на станції Смородиново був завод з дражування насіння цукрового буряка. Я написав пропозицію, що аби зменшити витрати на виконання посадкових робіт, треба провести підготовку ґрунту і засівати землю такими ж драже. Тоді на заводі зробили величезну партію насіння, яке попередньо подражували. Валентина Островська якраз забезпечила як наземне виконання робіт, так і супровід, щоб можна було на кинутих агарних землях посіяти ліс. Варто згадати і про Валерія Брєжнєва, який на той час був першим заступником міністра лісового господарства. Він особисто стояв на зерновій сівалці і контролював роботу, щоб можна було посіяти траву і не допустити повторного переносу радіонуклідів разом із пилом. Це унікальна людина, яка зробила колосальну справу на власному прикладі».
Працювали злагоджено і з землі, і з неба.
За дещо інший напрямок роботи відповідав Віталій Білоус, нині він працює на посаді заступника директора Державного спеціалізованого лісозахисного підприємства «Київлісозахист». А впродовж 1986–1989 років керував спеціальною групою Міністерства лісового господарства, яка брала участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Віталій Павлович відзначає, що тоді просто виконували буденну роботу, ні про пільги, ні про ризики, ні про наслідки для здоров’я ніхто не попереджав, а через відносно молодий вік тоді про це не особливо й думалось (на час аварії на ЧАЕС лісівникові було 34 роки).
«Мене долучили до створення спеціалізованих груп для боротьби з пожежами – як керівника спецгрупи. У травні 1986 року в Міністерстві лісового господарства створилося управління захисту лісу, вже після виникнення пожежі, якраз щоб керувати процесами у Чорнобильській зоні. Відповідно до наказу міністра певні люди, в тому числі і я, керували такими спецгрупами. Ми повинні були забезпечити їхню життєдіяльність», – каже Віталій Павлович.
Загалом, спецгрупи працювали у зоні у період із червня до листопада 1986 року. Тривалість перебування кожної – по 14 днів. У складі групи було до п’яти осіб. Пізніше такі спецгрупи перебували у зоні по 22 дні. «Нам видавалися талони, вимірювачі радіації, щоб забезпечити певну охорону тих чи інших осіб. Проводилися щоденно наради у Бориса Щербини (заступник голови Ради Міністрів СРСР, очолював урядову комісію з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС). Потім вирішували проблеми зі знаменитим рудим лісом, що зазнав радіоактивного впливу. Сосна була вся руденька, а берізки, як жартуючи ми називали, були як наречені, – пригадує Віталій Білоус. – Наступної весни їх зрізали, уклали в траншеї, а потім лісівники ці ділянки засівали травою і посадочними машинами створювали нові лісові масиви. Садили новий ліс… На нарадах нам оголошували, що рівень радіації при весняних шквальних вітрюганах збільшувався десь у сто разів. Це не був секрет, нам говорили, щоб були обережні. Зрозуміло, що радіація була на землі, в пилюці, в ґрунті, вона не могла одразу кудись подітися».
До зони ЧАЕС спецгрупи потрапляли або наземним, або повітряним способом. Як розповів Віталій Павлович, кожен просто робив свою роботу, та при цьому на відмінно працював зв’язок між усіма підрозділами, інформацію про загорання у певному місці могли отримати навіть з борту вертольота. Реакція була миттєвою.
«На перших порах у зоні працювали «вертушки», що прибули з різних військових частин. Начальником авіабази був Микола Андрющенко. У свій час ми опрацювали взаємодію з авіабазою, спецгрупою, військовими, пожежниками на випадок гасіння тої чи іншої умовної пожежі у Чорнобильській зоні. Якби ми працювали так зараз в Україні, як тоді було організовано… Були команди – й одразу їхнє виконання. Загорання ліквідовували на невеликих площах, не так, як нині.
Мені здається, що роль лісівників така ж важлива, як пожежників, атомників, усіх, хто був до цього залучений. Ми робили свою роботу, щоб не допустити пожежі, вторинного забруднення території страшними ядерними відходами. До цього часу ніхто ж не знає, де в тому чи іншому місці зони радіації більше чи менше», – скромно характеризує свою участь у ліквідації наслідків аварії Віталій Павлович. Але з таких скромних внесків сотень людей і складається вся Чорнобильська історія.
Підготувала Інна ЛИХОВИД,
Газета “Природа і суспільство”
Ліс вибирає своїх захисників, щоб разом стати сильнішими
Десятиліття – в лісівничій справі саме той, робочий масштаб. Коли ти приймаєш ліс від своїх дідів-батьків, а збережені і доглянуті тобою насадження будуть нести прохолоду, тепло, радість і добробут людям і в далекому майбутньому – це і є особливість галузі.
Віктор Парфенюк все свідоме життя пропрацював у лісовому господарстві та його центральному апараті. До цього було шкільне навчання й доволі професійне заняття спортом із чемпіонськими титулами – біг на середні та довгі дистанції. Ліс відбирає таких чоловіків – для довгої дороги.
Після навчання в сільськогосподарській академії – помічник лісничого, лісничий, інженер Київського лісгоспу. Далі, з набутим практичним досвідом, – на перший щабель у Мінлісгосп України – старшим інженером управління лісового господарства.
Коли Чорнобиль – а твій фах захист лісу
Нова робота – випробування саме по собі, але коли вона збігається з такою катастрофою, як Чорнобильська, а твоя спеціалізація – захист лісу? Як воно, роками перебувати в епіцентрі подій, за якими пристрасно слідкує весь світ?
Ця біда змусила створити за рішенням Уряду профільне Управління з охорони і захисту лісу та була найбільшим випробуванням для Віктора Парфенюка, якого призначили заступником начальника.
Штаб спецгрупи Мінлісгоспу розмістився в конторі Чорнобильського держлісгоспу. Працювали вахтовим методом – кожні два-три тижні склад групи змінювався. Чергування було цілодобовим. Віктор Анатолійович згадує, що роль лісівників у подоланні наслідків аварії була надзвичайно важливою: знаючи територію, маючи великий практичний досвід щодо лісових пожеж, допомагали в евакуації, ліквідовували осередки загорянь у початковій стадії. А влітку 86-го спалахувало по 10-15 пожеж у день, горіли ліси й торфовища – все це несло загрозу повторного забруднення.
Радіацією покрилися 110 тис. га лісу. Серед нього – пекельна пляма в 450 га, довжиною в 2 кілометри – «Рудий ліс». Там дерева всохли й пожовтіли через кілька днів після вибуху 26 квітня 1986 року. З допомогою інженерних військ, 4 тис. м куб. цього лісу були захоронені, а випромінювання від нього йшло від 3 до 40 рентген за годину.
Фахівці Мінлісгоспу створили мережу дозиметричних постів, карти гамма-фону. Почали діяти дві пересувні наукові лабораторії для вивчення впливу радіації на стан лісів. Лісівники у формулу – «зробив героїчний вчинок – й від гріха подалі» не вписувалися: треба було ще заліснювати уражені ділянки – робота на роки. Руками лісівників по всій території Рудого лісу були створені нові соснові насадження, які по суті захистили людей та землю від міграції радіонуклідів.
Віктор Парфенюк зізнається – тільки в 1992 році відчув, що «чорнобильська напруга» трохи почала спадати. Налагодивши роботу, та після створення спеціальної адміністрації зони відчуження, Мінлісгосп поступово відійшов від цієї проблеми.
Кашу заварив – отож і доварюй
Приклад того, як від ініціативи однієї людини набирають прискорення важливі для держави проекти, як до них залучаються нові люди. Коли ти займаєшся вже іншою роботою, а почате тобою живиться енергією соратників.
На початку 90-х років Віктор Парфенюк у складі урядової групи мав місячне стажування у Швеції. Було чому повчитися. У спілкуванні, презентаціях прояснилося – лісове господарство України достатньо розвинуте, в науковому та практичному аспектах, щоб бути цікавим і для скандинавів. Кадровий чиновник, не маючи повноважень, але ж – етикет та гідність країни! – запросив у гості шведів.
Через місяць ті взяли та й приїхали. Міністр лісового господарства Валерій Самоплавський після телефонного дзвінка зі шведського посольства, скажемо так – був трохи здивований. Визвав підлеглого – після змістовного, конструктивного, чоловічого діалогу, сказав: «Заварив цю кашу, отож і доварюй її».
Для гостей був організований виробничий тур лісгоспами Житомирщини, Хмельниччини, Рівненщини, Вінниччини. Побачене надихнуло північних колег на створення спільного українсько-шведського проекту з розвитку лісового господарства. Шведи, нівроку, виділили на це близько 1 млн доларів. Гроші витрачалися на ознайомлення спеціалістів лісової галузі України із шведським та європейським досвідом. У радянські часи «залізної завіси» мало хто бував за кордоном. А так більше сотні працівників з різних ланок лісової галузі побували у країнах Європи та ознайомилися з особливостями ведення лісового господарства.
Були визначені наші слабкі місця, вироблені рекомендації та основні напрямки розвитку галузі, які актуальні до сьогодні. Почате Віктором Парфенюком продовжив фахівець лісової галузі Михайло Попков.
– Вікторе Анатолійовичу, останніми роками лісова галузь наче під дощовою хмарою – які ж то реформи впадуть на наші голови та крони?
– Пропоновані з високих кабінетів реформи, на кшталт «концесій-приватизацій», я не сприймаю ні розумом, ні серцем. Це ослаблення державних органів в управлінні лісами. В них прослідковується, на мою думку, лише бізнесовий та ресурсний інтерес. Проблема створення нових лісів, їх охорона і захист залишаються поза увагою. Лісгоспи на Півдні й Сході країни, які займалися виключно вирішенням цих завдань, вперше позбавлені державного фінансування, а власних коштів не мають. В країні з лісистістю у 16 відсотків це дуже небезпечно.
Україна завжди славилася своїми підходами, практикою у веденні лісового господарства: від лісового насінництва до вирощування стиглого лісу різного цільового призначення з високими товарними якостями і захисними екологічними властивостями. Для цього в галузі створені та функціонують наукові установи, насіннєві й лісорозсадницькі господарства, лісозахисні підприємства, лісгоспи мають потужну матеріально-технічну базу і чудових фахівців. Лісовим кодексом від 1994 року було визначено, що ліси України виконують, переважно, екологічні, захисні функції.
Головне під час гасіння пожежі – раціональний розподіл сил та засобів. Основне – зберегти людей
– Ще й необґрунтована критика лісової галузі вводить в оману суспільство?
– Сьогодні громадськість повністю дезінформована щодо лісового господарства. Звук бензопили чи сокири, навантажений лісовоз викликають одну асоціацію – незаконно заготовляють і вивозять. З’являються думки, що ліс взагалі годі рубати. Псевдоекологи на фіглярських акціях відробляють свої гранти та диктують лісівникам як треба застосовувати рубки догляду, санітарні рубки та що вносити в нормативні документи. Критикани не зважають, що в країні зараз нема контрольного органу над усіма лісами, зокрема тими, які не підпорядковані Держлісагентству. Значна частина цих лісів взагалі без охорони, кинуті напризволяще.
Те, що ліс у системі Держлісагентства не відновлюється після рубок – відверта брехня. Ліси відновлюються в перший рік після рубки. Статистика з 50-х років минулого століття свідчить – лісистість в Україні збільшується щороку, не було такого, щоб зменшувалася. Залісняли зрубані ділянки – до ЗО тисяч гектарів. Крім цього, створювалися нові ліси на неугіддях – в окремі роки до 50 тисяч гектарів. Ця інформація доступна кожному, але про це мало хто говорить.
Будь-яке господарство має бути прибутковим. Стиглий ліс, який виконав свою екологічну роль упродовж 80-100 років має бути своєчасно використаний і – відновлений, а не втрачений на корню.
– Ваша думка щодо ступеня впливу фахівців на стратегію розвитку лісової галузі?
– Мені доводилося, разом з колегами Володимиром Андрусишиним, Володимиром Романовським, брати участь у комісіях з підготовки кількох редакцій Земельного кодексу, Закону про охорону навколишнього природного середовища, Закону про рослинний світ. В усі законодавчі акти, які прямо або опосередковано мали відношення до лісової галузі, ми вносили своє вагоме слово. Нас слухали, враховували пропозиції, признавали авторитет. Зараз – повне ігнорування думки фахівця.
Була професійна, фахова робота у різні часи розвитку та становлення галузі з такими керівниками як Валерій Самоплавський, Микола Колісниченко, Віктор Червоний, Валерій Брежнєв, Микола Ведмідь, Юрій Марчук та багатьма іншими колегами… Розуміли один одного з півслова, доводили свою думку до вищих органів влади і вона враховувалась. Сьогодні долю галузі, ігноруючи думку її фахівців, намагаються вирішувати люди взагалі далекі від лісу.
Пожежу на Херсонщині локалізовано. Оцінка обстановки з повітря, 2018 р.
Нам потрібна пряма підпорядкованість Кабінету Міністрів України. Тільки тоді фахові, обґрунтовані рекомендації лісівників не будуть губитися в офісах «посередників» та оперативно впроваджуватися.
– …і, як результат нефаховості – рішення не фінансувати лісову галузь, що стало катастрофою для підприємств Півдня та Сходу?
– Я не пам’ятаю, щоб не були державним пріоритетом відтворення лісів, їх охорона та захист, збільшення лісистості країни. Позбавлення галузі бюджетних коштів саме у цих напрямках є великою помилкою.
Лісгоспи Півдня та Сходу не мають власних коштів – це не Полісся і Карпати, де на рубках головного користування можна щось заробити.
Регіон з великою концентрацією металургійних, хімічних підприємств, шахт – потребує широкого і постійного залісення. Масштабне створення нових лісів – єдиний ефективний засіб для очищення довкілля та створення нормальних умов для проживання людини в цих областях. Ця робота повинна здійснюватися за рахунок державної підтримки або фінансуватися підприємствами-забруднювачами. Штучно створенні ліси на Півдні та Сході потребують постійної турботи лісівників, робота яких повинна бути оплачена. Не можна кидати ліс на поталу пожежам, шкідникам.
– З перших днів роботи в центральному апараті Ви маєте безпосереднє відношення до створення лісозахисної служби. Що думаєте про її подальше функціонування?
– Лісозахисна служба у вигляді лісозахисних підприємств почала створюватись у 80-х роках. її матеріально-технічна база до цього була практично нульовою. У галузі працювало понад сотню міжрайонних лісопатологів, за якими були закріплені окремі лісгоспи по зонах діяльності. Нині лісозахисні підприємства мають відповідну матеріально-технічну базу, працюють на науковій основі, мають лабораторії з виробництва біологічних засобів захисту лісу. Підприємства укомплектовані висококваліфікованими фахівцями, підготовка яких була справою тривалого часу. Лісозахисна служба користується повагою і авторитетом у галузі та за межами країни. Європейськім фахівцям цікавий досвід наших лісозахисників. Сьогодні багато говорять про реформування лісової галузі, в тому числі лісозахисної служби, але жодної обґрунтованої пропозиції я не бачив. Так, треба вдосконалювати її роботу, можна говорити про оптимізацію структури лісозахисту, зміну пріоритетів діяльності, перерозподіл функцій між лісгоспами і лісозахисними підприємствами, але це треба робити виважено, з однією метою – підвищити ефективність захисту лісів від шкідників та хвороб лісу, зберегти лісові ресурси від пошкодження і втрат.
– …А яке дерево Вам найбільше подобається?
– Кожне дерево по-своєму гарне та корисне. Неповторними є карпатська смерека, бук, ялиця. Наша поліська сосна і діброви можуть бути еталоном для європейських рівнинних лісів. Краще, ніж у віршах Володимира Бондаренка, професора кафедри лісівництва Львівського університету не скажеш:
Стоять ліси, шумлять ліси,
Ми лісових стежок сходили стільки,
Посеред листя і роси
ми стільки бачили краси,
Нам звуки лісу, як мелодія сопілки.
Лісівники ми, друже мій, лісівники.
Не ніжила нас доля, не ласкала.
І розбрелися наші по лісу роки,
І молодість у лісі заблукала…
Заблукала молодість та козирі ветеранів
Саперам, після кількох років на розмінуванні, наказом забороняють певний період працювати в «полі» – бо притупляється відчуття небезпеки. Я запідозрив у цьому Парфенюка, коли він почав розповідати про одну нічну лісову пожежу, – «обгоріле, велике дерево впало за два десятки метрів переді мною, позаду – з тріском ще одне. Виникла небезпека, але побачивши, як іскри намагаються з’єднатися з зірками, а під кронами стоїть фантастична заграва, я встиг подумати, що ліс, навіть у своїй біді й небезпеці, проявляє красу та велич… і просить захист. До ранку пожежа була локалізована…»
Думаю, коли Віктор Анатолійович відпочинетрохи, змістовна фахова робота має його знайти або він її. Такі люди, їх досвід потрібні Україні. На відміну від молоді, у них є свої козирі – один із них – змога порівнювати час сущий з тим, що було.
Тим деревам, посадженим на початку 80-х минулого століття лісничим Віктором Парфенюком, ще рости і рости, от тільки самому треба вже звикати до нового статусу – нещодавно відзначив свій 65-річний ювілей.
– Міцного здоров’я, Вікторе Анатолійовичу!
Віктор ПОДЕНКО
Лісовий і мисливський журнал, № 3-2018 стор. 10-13
