Спілкувався
Володимир РОМАНЕНКО,
Газета “Природа і суспільство”
https://ekoinform.com.ua/?p=17184
Олешківський лісомисливгосп працює в умовах війни.
ДП «Олешківське лісомисливське господарство» Херсонщини одним з перших було окуповане після російського вторгнення. Вже у листопаді 2022 року частина території одного лісництва на правому березі Дніпра була звільнена. Решта, на Лівобережжі, досі окуповані. Тож лісомисливське господарство наче розрізане живцем лінією фронту та берегами Дніпра.
– Географічно державне підприємство розташоване на обох берегах Дніпра. Так, на правому березі – більша частина території Херсонського (колишнього Токарівського) лісництва. Ця територія вже звільнена. Я працюю зараз там. На Лівобережжі – Дніпровське, Костогризівське, Олешківське, Раденське та Челбурдівське лісництва, – розповідає лісничий Олешківського лісництва, яке досі перебуває під окупацією, Геннадій Дудченко. – Впродовж 2018–2019 років наше підприємство перебувало у процесі реформуванням й укрупнення. Саме тоді до нас приєднали колишнє ДП «Херсонське ЛМГ». На площі понад 4 тис га. Раденського лісництва розташована найбільша в Європі пустеля – Олешківські піски, яка обіймає території сусідніх державних підприємств: «Каховське ЛГ» та «Великокопанівське ЛМГ». Зараз це природно-заповідний фонд, яким опікується Національний природний парк «Олешківські піски».
У 2007 та 2012 роках наші ліси вже дуже страждали від пожеж. Тож ми приділяли велику увагу лісовідновленню. Навіть на початку лютого 2022 року за лічені дні до повномасштабної війни підприємством було створено 37 га лісових культур листяних та хвойних порід. До речі, садивний матеріал вирощувався у лісових розсадниках Дніпровського та Костогризівського лісництв з врахуванням специфіки регіону – досить бідних мінералами піщаних ґрунтів. Підприємство у повному обсязі забезпечувало садивним матеріалом власні потреби та потреби лісогосподарських підприємств області. Мали досить багато планів…
– Але втрутилась масштабна війна…
– Так. Наступ російських окупантів вдарив по мисливських угіддях та лісових насадженнях. Вони першими потрапили під ворожі обстріли й бомбардування. Звісно, центральні автодороги, якими ця орда рухалась у напрямку Херсона. Подальший розвиток подій ви всі добре знаєте. Наша територія була захоплена за лічені дні. Центральна садиба нашого лісгоспу досі в окупації.
– Пане Геннадію, як окупація вдарила по колективу вашого лісництва?
– З нашого колективу в Олешках, в якому до вторгнення налічувалось 25 працівників державної лісової охорони, пожежників водіїв, бійців, спостерігачів, робітників тощо, виїхати майже ніхто не встиг. Лише молодому подружжю майстрів лісу пощастило прорватись на підконтрольну Україні територію. Вони переїхали до Черкаської області. Їх там гостинно прийняли колеги з Черкаського обласного управління лісового та мисливського господарства. Нині вони там працюють за фахом.
Рештою колективу лісництва, навіть в окупації, ми намагалися працювати. Наші працівники, переважно, мешкають на Лівобережжі, у місті Олешки. Але є й ті, хто живе на правому березі. Я теж. Саме Антонівським мостом ми діставалися до роботи, поки була можливість. Інколи потрапляли до робочого місця таємними шляхами. Це тривало до жовтня.
Тепер, коли з’являється зв’язок, я намагаюся зв’язатись із колегами, які залишились на тому боці. Дякувати Богу, всі живі й здорові… Більше коментувати не можу з цілком зрозумілих причин.
– Пане Геннадію, що відомо зараз, загалом, про колектив держлісомисливгоспу?
– Загальна чисельність працівників підприємства становить 157 осіб. Але із 60 особами призупинені трудові договори. На сьогодні існує заборгованість щодо виплати заробітної плати на суму понад три мільйони гривень.
– Як працювали лісівники під ворожим пануванням?
– Головним нашим завданням було врятувати ліси в умовах воєнного часу та окупації, навіть ризикуючи життям. Робили це за велінням серця, без якогось наказу.
Наші лісопожежні станції працювали, незважаючи що були в межах фронту. Але з березня у нас почалось справжнє пекло. З одного боку – й без війни сухий спекотний клімат Херсонського краю, з іншого – постійні ворожі обстріли, бомбардування, коли окупанти провокували вогонь у відповідь або самі обстрілювали захоплені ними ж території. І після кожного такого обстрілу горіло все, що могло горіти. Так тривало до самого листопада.
Навесні пожежі були, переважно, низові. Все ж кінець зими та початок весни був досить вологим у ґрунті й у повітрі. А от коли потеплішало, пішли й верхові, великими масштабами. Ризикуючи життям, наражаючи себе на постійну небезпеку, ми виконували свої обов’язки.
У нашому лісництві хлопці до останнього гасили пожежі та виїжджали на службових «ГАЗі» та «КамАЗі». Окупанти спершу не дозволяли гасити вогонь, не допускали наших лісівників до місць займання. Дозволяти почали лише тоді, коли лінія фронту підійшла до окупованої території і лісові пожежі загрожували їм самим.
– Пане Геннадію, чи відомо хоча б приблизно, скільки лісів у ваших угіддях згоріли чи знищені від обстрілів?
– Немає можливості й приблизно оцінити збитки державному лісовому фонду від бойових дій. Навіть і після звільнення всі угіддя досі заміновані. За приблизними оцінками, лише у нашому лісництві згоріло майже двісті гектарів лісу. І то це за візуальними спостереженнями.
Ми відновили 80% лісових угідь, що постраждали від пожеж 2007 року. В 2014 році були ще величезні за розмахом лісові пожежі, коли у нас згоріло майже 200 гектарів угідь. Їх відновили десь на 50%.
І от тепер біда прийшла втретє до тих самих угідь. І до закінчення війни та розмінування про жодну лісокультурну кампанію не йдеться.
До речі, й Костогризівське лісництво на Лівобережжі досі окуповане. Наші працівники з останніх сил намагаються там зберегти хоча б старі запаси сіянців минулих років.
– А хто саме з окупантів наводив у вас «новий порядок»?
– Росіяни, буряти, кадирівці, «лднрівці»… В Херсонському лісництві під час окупації росіяни встановили комплекс «С-300» та гатили з нього по підконтрольній Україні території. Цей комплекс увесь час маневрував полями, лісами, лісопосадками, часто ховався у приватних подвір’ях за хатами. Поведінка типова для окупантів.
А вже потім, коли нашу територію звільняли, всі угіддя виявились густо закиданими металобрухтом із понівеченої та знищеної українськими військовими окупаційної техніки. І, звісно, окупанти все мінували. Приміщення, шляхи, хати, ліси, лісопосадки – просто все.
– І розграбували ж усе, що могли?
– Напередодні звільнення вони, погрожуючи зброєю та фізичною розправою нашим працівникам, нахабно викрали всю техніку з лісництв. Викрали й наші пожежні «ГАЗ-66» та «КамАЗ», «УАЗ», трактор, причіп, навісне обладнання… Призначили якогось «директора», якого в очі ніхто з нас раніше не бачив. Він начебто керував новоствореним «лісгоспом» на окупованій території області. Запевняли, що це йому знадобилася наша техніка.
Мені відомо, що така саме ситуація й на іншій окупованій нашій території. Але техніка – то метал, його можна відновити. А от люди…
Впевнений, що кожен окупант та колаборант відповість за скоєні ним злочини перед законом і Богом.
– Пане Геннадію, чи відновлено вже роботу в звільнених лісництвах?
– Як я вже казав, звільнена лише територія Херсонського лісництва на Правобережжі. Але це досі зона бойових дій. Цю територію окупанти густо обстрілюють з Лівобережжя. Крім того, у нашій зоні відповідальності є й острови на Дніпрі. Кілька островів уже звільнені.
Дехто з місцевих мешканців намагається дістатися водою до Херсона, їх обстрілюють окупанти. Є постраждалі – загиблі й поранені.
Ми розпочати будь-які роботи, хоча б елементарно оглянути територію щодо збитків, не можемо через суцільні мінування. На жаль, є випадки підривів на мінах місцевих мешканців, хоча усі знають про небезпеку.
Але життя відновлюється, сапери за нашою участю розміновують угіддя. Поступово повертаються до рідних країв наші колеги-лісівники.
Дуже вдячні й нашим воїнам за захист та всю допомогу, в якій хлопці нам ніколи не відмовляють.
Ми віримо в нашу армію і впевнені, що звільнення усієї Херсонщини – неминуче.
