Лісівник, науковець і практик

Життя і діяльність професора Владислава Тинецького (1833-1912 рр.).

Владислав Тинецький народився 1833 р., але щодо місця народження майбутнього професора існує певна інтрига. В українських джерелах місце народження В. Тинецького – с. Ольшанець на Галичині. Єдине село Галичини з подібною назвою – Ольшаник, що на Львівщині, поблизу м. Самбора. Це Передкарпаття. За польськими джерелами місце народження В.Тинецького – Вільшаниця на галицькому Поділлі (Olszanica na Podolu «Galicyjskim»). У межах Галичини сіл, назва яких пов’язана з вільхою, більше 10. Вільшаниць серед них три: одне на Івано-Франківщині (Тисменицький район, Придністровське Поділля), два – на Львівщині (с. Вільшаниця – на Розточчі в Яворівському районі, відноситься до сільради с. Залужжя; і с. Велика Вільшаниця – власне на Поділлі, в Золочівському районі). В історичних джерелах, до речі, всі три Вільшаниці згадуються від середини ХV ст. Яка з них є «малою Батьківщиною», варто ще з’ясувати. Для молодих науковців або членів Студентського наукового товариства це може стати темою цікавої пошукової роботи.

Владислав Тинецький нав­чався в гімназії (де саме – це теж питання для дослідження). Загальноєвропейська революція кінця сорокових років ХІХ ст. звабила романтично налаштованого гімназиста-підлітка. У 1849 р. він покинув гімназію, дістався в Угорщину з наміром поповнити там ряди бійців генерала Юзефа Бема.

Генерал Бем був легендарною постаттю в історії Польщі. Це один із керівників листопадового повстання у Варшаві 1830 р. Після поразки повстанців переховувався, згодом брав участь у повстанні віденців, при їх капітуляції устиг втекти до Угорщини, приєднався до Л. Кошута, боровся проти австрійців і росіян. У складі угорських повстанців виявив себе талановитим стратегом і командиром, улюбленцем бійців. Угорці з часом спорудили пам’ятник генералу Юзефу Бему.

А ось юному Владиславу здійснити свої наміри не вдалося: з військ генерала, з огляду на молодий вік, його відпровадили додому. В рідних краях він кілька років займався сільським господарством під наглядом батька.

Далі життєвої дороги Владислава Тинецького такі. В містечку Дубляни поблизу Львова в 1855 р. відкрили рільничу (тобто сільськогосподарську) школу, куди вступив уже змужнілий Владислав. Відповідно до родинних традицій та власних уподобань він обрав для вивчення лісівництво і городництво. Після закінчення школи в Дублянах продов­жив навчання в лісовій академії в Тарандті (Німеччина, 13 км від Дрездена, як лісова академія заснована в 1816 р., тепер функціонує як факультет лісівництва Дрезденського технічного університету). Одержавши академічну освіту, В. Тинецький здійснив наукову подорож Францією і Бельгією.

Після повернення з-за кордону приступив до праці в Дублянській рільничій школі на посаді професора-ад’юнкта (відповідає сучасній посаді доцента), викладав спочатку природознавство, городництво, геометрію та креслення, а після надання школі статусу Вищої рільничої – загальне лісівництво, сільськогосподарську хімію та ботаніку.

У 1874 р. відомий свого часу лісівник, науковець і практик, голова Галицького лісового товариства Генріх Стшелецький домігся відкриття у Львові трирічної Крайової школи лісового господарства і став її першим директором. Владислава Тинецького запрошують на посаду професора новозаснованої школи. Предмети, які він тут викладав: ботаніка, фізіологія рослин, мінералогія з гео­логією і ґрунтознавством, лісівництво (енциклопедичний курс). Молодий професор енергійно і фахово ставився до обов’язків, розробляв програми, формував колекції для унаочнення навчання, виготовляв ілюстративний матеріал, публікував наукові праці. Був талановитим акварелістом, стіни аудиторій оформляв малюнками і художньо виконаними таблицями. Коли Генріх Стшелецький від активної діяльності відійшов, В. Тинецький очолив лісову школу.

За період діяльності В. Тинецького на посаді директора (1892–1898 рр.) Крайова школа лісового господарства досягла найбільшого розвитку. Як лісівничий навчальний заклад вона набула популярності далеко за межами Галичини й Австро-Угорщини. Серед учнів, поряд із поляками і українцями, були болгари, серби, словаки, чехи, словенці, росіяни (точніше – молодь із губерній, що входили тоді до складу Росії). Про організацію навчального процесу в школі, наукові здобутки працівників школи в нас ще буде нагода говорити докладніше, адже наступний, 2014-й рік, для львівської Крайової школи лісового господарства – ювілейний від часу заснування. Гадаю, «Лісовий і мисливський журнал» не обмине цієї дати. А нині продов­жимо розмову про життя і працю на лісовій ниві Владислава Тинецького.

Тільки в журналі «Сільван» професор опублікував 78 наукових праць. Плідними на публікації були роки 1887 (6 статей), 1890 (7 статей), 1896 (12 статей), 1897 (6 статей), 1903 (6 статей). Діапазон тематики статей широкий. На підтвердження наведу деякі: «Вплив мохового покриву на вологість лісового ґрунту», «Наші лісові дерева і світло», «Іржасті гриби на соснах», «Берези північноамериканські», «Використання лісового ґрунту поновленням лісу», «Смерека альпійська», «Підсумки конгресу рільничо-лісового у Відні в 1890 р.», «Шкідливі комахи», «Ракові хвороби дерев», «Вплив лісу на середовище», «Лісове господарство Данії», «Ремізи», «Рівнинні ліси і ґрунтові води», «Культури ялиці», «Вирощування дуба», «Про пору висаджування саджанців у культури», «Вплив походження насіння на ріст дерева».

Це досить розлогий перелік статей. Для підтвердження значимості праць В. Тинецького наведемо витяг з некролога: 

«…широка його зацікавленість різними напрямками лісівництва. Він започаткував викладання лісової ботаніки, приділяв увагу «науці про корисних і шкідливих для лісу тварин», у т. ч. комах. У наукових працях виявляв значну ерудицію, глибоку обізнаність із фаховою літературою багатьох країн Європи, одним із перших застерігав від надмірного захоплення екзотами, відзначав переваги мішаних лісів, рекомендував для вирощування сіянців використовувати насіння місцевого походження, наголошував на важливості місцевого досвіду лісознавства і ведення лісового господарства…».

Поза працею науковою і педагогічною професор В. Тинецький редагував перебазований із Варшави (після пов­стання поляків і наступних за ним репресій) до Львова під опіку Галицького лісового товариства журнал «Сільван» (1887–1891 рр. і 1896–1904 рр.), понад 20 років був редактором журналу «Рільник» – органу Галицького товариства господарського, де теж друкувалися матеріали з проблем ведення лісового господарства. Як один із засновників і член правління, майже впродовж 25 років брав активну участь у роботі Галицького лісового товариства, був, зрештою, обраний його Почесним членом (п’ятим від початку існування товариства). Що ж до Товариства господарського, то членства і роботи в ньому він не припиняв. Після відходу від справ Г. Стшелецького обстоював і там інтереси лісового господарства, яке на той час і в державних і в приватних лісах перебувало не в найкращому стані. Бракувало спеціалістів, використовували лісові ресурси переважно по-споживацькому, за орієнтири для ведення лісового господарства брали чужоземні зразки. Саме в таких умовах сформувалася когорта лісівників-науковців Галичини і тодішньої Австро-Угорщини загалом, серед яких помітне місце зайняв уродженець цього краю Владислав Тинецький.

У ювілейному віденському виданні «Oestrreichische Monarchie im Wort und Bild» В. Тинецький охарактеризував стан і розвиток лісівництва, мисливства та рибальства в Галичині, місцевий досвід у цих напрямках господарювання.

Згадаємо ще одну сторону діяльності Владислава Тинецького – закладання дендропарків. Разом з однодумцями професор Тинецький започаткував арборетуми в Дублянах (15 га) та у Львові (1 га на території лісової школи, тепер вул. Ольги Кобилянської). Ці арборетуми досі використовуються як зелені лабораторії, перший – Львівським національним аграрним університетом, другий – Національним лісотехнічним університетом України.

Володимир БОНДАРЕНКО,
“Лісовий і мисливський журнал”