Лист від Президента Казахстану

Сосни від українця пройшли випробування часом.

Ветеран лісового господарства Волині Іларіон Маковський ще молодим фахівцем заліснював з колегами гори Казахстану. А вже за декілька десятків років робота його молодості отримала несподіване продовження…

– У 1956 році після закінчення Львіського лісотехнічного інституту мене направили працювати до Казахстану. До речі, з нашого випуску до східної республіки поїхало 12 хлопців! Там я працював у Зиряновському лісгоспі. Тодішній директор нашого лісгоспу Копаш Копашович Джунусов, досвідчений, мудрий керівник і людина з великої літери, приділяв велику увагу залісенню голих схилів гір. Він планував посадити сосни там, де ця порода раніше ніколи не зростала. На жаль, невдовзі його не стало. Тож ми, молоді фахівці, вирішили зробити добру справу на його честь. Дістали з великими зусиллями насіння сосни, зростили з них сіянці та посадили на південному схилі гір в урочищі Лазариха, – згадує Іларіон Маковський. – Велику допомогу у цій добрій справі нам надав керівник місцевого обласного управління лісового господарства Борис Левченко – теж українець. У 1959 році ми так засадили й місцеве урочище Козлушка.

Згодом я виступив із доповіддю про цю справу на республіканській конференції працівників лісового господарства у столиці Казахстану Алмати. Більшість учених тоді поставилися до цього дуже негативно. Мовляв, у горах, у сильні вітри та снігопади, де рівень снігу досягає інколи й метра, буде рости лише піхта, а сосни просто зламаються під сніговим покривом і загинуть від інших несприятливих погодних умов. Жорстко нас розкритикували. Але життя вказало саме на нашу правоту. Бо сосни успішно прижились, пішло природне поновлення.

У 1960 році мене перевели працювати керівником деревообробного комбінату, а за три роки за сімейними обставинами я повернувся до України. Відтоді й пропрацював більше 40 років у лісовому господарстві Волині, де очолював лісгоспи. Багато особисто посадив дерев, дуже багато зробив добрих справ. А коли я вже вийшов на заслужений відпочинок, моя казахська історія молодості отримала неочікуване продовження. Бо у вересні 2007 року до мене звернулась журналіст телекомпанії «Алва-Зиряновськ» Любов Аксенова і приголомшила новиною. Як виявилось, сосни моєї молодості успішно зростали і витримали всі погодні випробування. Сягали вже й до 20 метрів у висоту. Розповіла, що мою роботу там досі пам’ятають і високо шанують. Однак, за словами журналістки, браконьєри-«чорні лісоруби» під корінь вирубали ці дерева цілими масивами. І це у степовій країні, де знають ціну лісу – захисника і друга людини. Знищують не лише ліси, а й пам’ять про нас – лісівників республіки.

Неабияк стривожений та стурбований новиною Іларіон Миколайович написав листа до тодішнього Президента республіки Нурсултана Назарбаєва. І лист дійшов до свого адресата.

– Вже у серпні 2008 року я отримав лист від Міністерства сільського господарства республіки. У ньому йшлось, що Східно-Казахське регіональне управління лісового та мисливського господарства профільного державного комітету країни провело ретельну перевірку тих фактів, що були викладені мною. «За результатами перевірки встановлено, що незаконних вирубок не виявлено…» Лише влітку 2007 року там, дійсно, відбувались заходи з очищення угідь від дерев, що були зламані після сильних снігопадів й ураганних вітрів, – розповідає ветеран лісового господарства Волині. – Більшість соснових угідь, що були посаджені починаючи з 50-х років минулого століття, у задовільному стані. А подекуди дерева самі відновлюються після несприятливих погодних умов. І ще казахські колеги зазначили, що й надалі приділяють велику увагу залісенню гірських схилів саме соснами. Тоді ж за вказівкою Глави держави було заплановано провести наукову конференцію за участю лісівників-учених і представників влади.

Казахські колеги висловили мені свою повагу і пошану. Я хотів також отримати відеосюжети, що були присвячені тій проблемі. Писав до тих тележурналістів, але мені відповіли, що канал закрився, люди звільнились. Так і не отримав. Цікаво, що там із моїми соснами зараз? Бо вже 2021 рік. Сподіваюсь, що й надалі зростають. Принаймні мені про якісь проблеми зараз ніхто вже не скаржиться.

Звісно, мрію приїхати якось до Казахстану, прогулятись разом із онуками у лісах своєї молодості. Але, на жаль, вік вже не той, – 3-го листопада цього року буде 90 років. Тож, дай Боже, вже мої онуки туди якось приїдуть.

А ще ветеран лісового господарства Волині просить відгукнутись через наше видання свого вузівського товариша та друга – Бориса Юлійовича Жуковського. Знає, що Борис родом із Хмельниччини, був старостою групи, одружився. Після закінчення вишу поїхав працювати до Білорусі, де сліди його й загубились з часом. Чоловік каже – їздив навіть до Хмельницького, шукати товариша, але нинішні лісівники його не знали. Тож Іларіон Миколайович дуже просить відгукнутись самого Бориса Юлійовича, його друзів або родичів.

Анатолій МЕЛЬНИК,
Газета “Природа і суспільство”

Loading