Пів-зайця і перша руда

Було це чверть століття тому… Ми щасливо жили в Радянському Союзі. Працювали або робили вигляд, що працюємо. Співали “…я другой такой страни нє знаю, где так вольно дышет человек” і боролися за права нещасних негрів в Америці. У вихідні їздили на екскурсії, риболовлю чи полювання.

Радості додавало й те, що напередодні великих свят від профспілки під розписку отримували куплений за власні „кровні” гроші дефіцит – дві банки майонезу, банку зеленого горошку, пачку перцю чи ще якийсь дріб’язок, назви якого, чесно кажучи, вже й не пам’ятаю.

Газетам тоді свято вірили, бо вони писали правду, правду і тільки правду. Правда, туалетний (прошу вибачення) папір, що з них робився, був величезним дефіцитом, ним користувалося виключно начальство. Бо воно тоді, як і нині, найкраще харчувалося… Хоча й отримувало начальство, навіть велике, обласного штибу, зарплатню лише вдвічі, ну, максимум втричі більшу, ніж роботяга десь на заводі. А зарплата в того середньостатичного роботяги, якщо пам’ять не зраджує, була десь рублів за сотню з гаком…

Віктор Васильович, який необачно купився на мої байки про романтику мандрів з рушницею, був керівником не обласного, а міського масштабу. Втім, його зріст під метр дев’яносто, солідна статура та густий бас повністю компенсовували цей недолік.

Чи то від щирої, непідробної любові до нього, чи то від бажання трішки пожартувати над його не по роках солідною статурою, називали ми його переважно не Віктором Васильовичем, а просто Вітюшею…

Тієї неділі ми, як завжди, поєднували простір і час. Яким чином?

Вийшли із автобуса на зупинці “Трилісці”, зачекали на лаві, поки почне світати, перейшли через залізничну колію, і де полями, де перелісками пішки почали рух до вечора, коли, власне, й можна буде повертатися до Луцька.

Для Вітюші це було чи не перше полювання на зайців. А новачкам – це вже перевірено багаторічною практикою! – завжди неймовірно щастить.

Так трапилося й цього разу.

Ми вже дісталися аж до лісочків за Малинівкою, коли в дрібному березнячку просто з-під ніг у Вітюші вилетів заспаний після нічних гульок у пошуках капусти велетень-зайчило. Заєць підстрибнув мало не на метр угору і вже в повітрі почав крутити лапами, аби якнайшвидше дременути від страшнючого дядька з рушницею. Здавалося, ще мить – і він дасть джосу, аж сніг задимить!..

Але злякався не тільки заєць!

Вітюша, котрий трохи розслабився від краси засніженого лісу, теж аж стрепенувся, коли за два метри попереду нього раптом невідомо звідки, наче мара, з’явився звір, що в повітрі крутить лапами!..

З переляку, навіть не підносячи до плеча рушниці, Вітюша й вистрілив.

Краще б він цього не робив: випущений впритул шріт, що “йшов кулею”, буквально переполовинив зайця.

– Але ж ти, Вікторе Васильовичу, молодець! – з абсолютно серйозним виразом обличчя привітав із полем перший же з мисливців, що підійшов до спантеличеного Вітюші. – Жодному із нас за все життя ще не вдалося застрелити пів-зайця!

А що поробиш, коли новачку пощастило саме в такий спосіб? Не брати ж його на кпини у цей день, якщо, починаючи з наступного полювання, це можна буде робити ще багато років?!

А під вечір, коли вже наближалися до Переспи, у Вітюші з’явився реальний шанс узяти ще й руду.

На поле, кілометра за півтора від лісосмуги вздовж залізничної колії, вийшла помишкувати лисиця. Послухає, де мишки пищать, підбіжить до них, напружить усі м’язи – і “свічкою” на норушку!

– Роби-но, Вітя, коло – воно кілометрів зо три буде, і ось там у лісосмузі сховайся, – кажу. – А я тим часом зачекаю тут, а потім ту лисицю спробую в лісосмугу загнати й на тебе виставити. Зрозумів? І пильнуй добре! Новачкам щастить, так що маєш шанс ще й руду взяти!..

Зачекав я, поки мій напарник займе номер у лісосмузі, і давай-но так акуратно-акуратно підтискувати туди руду. Вона вліво рухається – і я паралельно їй, а потім – трішки наближаючись; вона курс свого мишкування змінила – і я так обережненько підступаю до неї…

Набридло це кумасі, вона так пильно придивилася до мене – і в зарості. А мені тільки цього й треба було – лісосмуга ж вузька, не обмине вона номера!..

Зайшов у лісосмугу й прямую до напарника. Сутеніє на очах. Ну, де ж його постріл? Ну!.. Невже боком вийшла?!

Аж тут – тарах! І з другого ствола не додає – значить, узяв з першого ж пострілу кумаську! Ай молодець, Вітюша: шкурка ж то лисяча – сто п’ятдесят рубликів!

Виходжу на нього й одразу:
– Взяв?
– Взяв!
– Руду?
– Руду!
– Де? В рюкзаку?..
– В рюкзаку…

Я підійшов до великого зеленого наплечника, що стояв під дубком, розв’язав шнурок і запустив усередину руку, аби нащупати хвоста і за нього дістати трофей.

Хвіст був, але… якийсь не такий. Я стиснув його в долоні і потягнув догори.

Це був величезний, рудий, загодований майже до пів-пуда… домашній котяра. Де він тут узявся?! І куди поділася лисиця, що йшла переді мною?!.

– А щоб ти, Вітюшо, жив довго! Але раз уже Мурчика взяв – забирай додому. Не пропадати ж хутру – навіть Колонтай в такому не гребувала форсити!..

… Кпини з приводу “пів-зайця” і “рудої”, що спливали чи не кожного другого полювання, дістали Віктора Васильовича настільки, що вже наступного сезону він стріляв зайців краще будь-кого з компанії. А одного дня таки взяв і лисичку. Та так, що відтоді те місце так і називаємо – Вітюшин лис.

Але про це – іншого разу!

Валерій МЕЛЬНИК,
Лісовий і мисливський журнал”,
2006

Loading