ПЗФ чи «ПЗФе». Заповідання чи клоунада?

«Фе», ще й яке! І клоуни відомі поіменно.

Вже місяць щоранку відкриваю ноутбук: Зона, Житомир, горимо. Читаю коментарі з місць пожеж: вал різної інформації – кому з репортерів як на душу ляже (ЗМІ є ЗМІ), але головне – лісівники знову і, як завжди, винні.

Розуміння ситуації в громадських мізках повільно, але змінюється: коли жахливо горять тисячі гектарів лісових масивів разом із селами, хатами, хлівами, тинами, садками, криницями!!, коли важка наземна військова техніка і протипожежна авіація безсилі, психологія обивателів змінюється. Мусить змінюватися – язиком лісову пожежу гасити зручніше. А перший вогняний удар завжди брали і братимуть на себе лісівники: така вже їхня доля. Зате згодом, під дощик, можна прозвітувати: «Потушили!», а назавтра знову наздоганяти підхоплений вітром вогонь.

Рік тому лазив у цих лісових угіддях Житомирщини на обліках лосів. Зима видалась безсніжною і авіаоблік був безсилий. Тому організатори вирішили ранньої весни (щоб не втрачати сезон) спробувати, хоча би вибірково, порахувати чисельність поліської популяції лося шляхом обліку їх дефекацій. Визначити чисельність поголів’я мусили терміново, бо на кону стояла перспектива життя чи смерті найкрупнішого Оленя України. Нависала загроза втратити його назавжди. Вдячним словом і думкою згадував і згадую директора Інституту зоології АН на «лосячих балачках» в Орхуському центрі. Він мовив золоті слова: «Давайте спочатку порахуємо, а потім будете рішать». Рішали чортові. Мисливствознавці знали, що єдиний шлях до спасіння лося – зробити так, щоб Alces був хоч комусь потрібен.

Маршрутний облік ми починали на початку квітня 2019 року у ДП «Коростишівський лісгосп». Там я потрапив у Смолівське лісництво на свою багатосекційну пробну площу з вивчення кормової діяльності лося, закладену більше 30-ти років тому. Поряд з пробою угледів невеличку ділянку соснового лісу – не ліс, а жах. Перехрещені здорові, сухі та трухляві стовбури – апокаліптична картина. Питаю інженера з охорони та захисту, що це за біда? Він усміхається у відповідь: «Ваша робота, шановний!» Виявляється, дійсно – моя. Це один із заказників місцевого значення, створений багато років тому з моєї подачі на Житомирщині. Була собі така прекрасна заболочена низинка, що вразила мене колись природним ботанічним та зоологічним різноманіттям. І перетворилася у об’єкт ПЗФ. Згодом змінилося природоохоронне законодавство, були заборонені будь-які рубки. І тепер маємо – що маємо. Старший брат зробив чергову каку брату меншому. Ще один гріх на мою багатостраждальну душу.

Після Коростишева були Народичі, затягнуті димом – вогонь із полів рвався до лісу. На межі поле-ліс чергували протипожежні машини. Директору лісгоспу було, звичайно, не до лося, але мене зустріли і «передали» у мисливське господарство ЖО ГО «Мисливське Товариство Корсар КОМ» на межу з Зоною відчуження. Задощило. Мої слова, що я привіз в угіддя дощ, викликали втомлену директорську посмішку і дещо реабілітували мій невчасний приїзд. Богом та людиною забуті місця.

Десятки років ліс не бачив догляду. І перша думка, яка пронизала, ніби блискавка – не дай, Боже, вогню! Жахали не втрачені кубометри чудового лісу, не захаращений краєвид, не бездоріжжя, ні – не дай, Боже, пожежі!

Таких лісових завалів раніше не зустрічав ні у європейській, ні навіть у сибірській тайзі. Лише одного разу на Херсонщині бачив подібне поряд із військовою частиною: сосняк у віці прочистки-початку прорідження, який не бачив сокири («успішно» згорів у 2010-му). Гнітюче враження від безгосподарного використання з такими трудами створеного лісу. Особливо за умови дефіциту лісу у степовій зоні країни.

ПЗФ на Херсонщині

Не останньою причиною страшних наслідків квітневих пожеж 2020-го на територіях ПЗФ стала «заповідна захаращеність» – ота трухлява «красотєнь», за яку ратують «недозрілі». Я сам, як мисливець, люблю заповідні нетрі. Саме такі місця є притулком та гарантом захисту для свиноматки з її смугастим виводком чи мамки-лосихи з малям. Дійсно люблю, бо знаю, наскільки важлива наявність потайних куточків для благополучного виведення потомства братів наших менших. Але, як казав студентам мудрий професор Анатолій Зінов’євич Швиденко: «Закон, как телеграфный столб – перепрыгнуть нельзя, но обойти – можно!»

На жаль, наша робота 2019 року, в кінці кінців – істина у вирішенні долі «скандальної» червонокнижної тварини, була, як виявилося – нікому не потрібна. Коли брів по заболоченому маршруту в угіддях «Корсар КОМ» на межі з заповідною Зоною відчуження, друзі повідомили про «гаптичне» для українського лося рішення. Героїчне столичне правосуддя безжально підписало рогатому релікту смертний вирок. Бо став він нікому, абсолютно нікому не потрібен. Хіба що тим «недозрілим» асфальтним балаболам, для яких «зелений» випендрьож – шанс показати себе, зайвий раз викаблучитись перед столичною камерою. Перепрошую, але ще таке суддівське рішення («да здраствует наш суд, самый гуманный суд в мире!») велике «дякую» отримає від професійного поліського (і не тільки поліського) браконьєра. Для нього втрата жорсткого, зацікавленого та озброєного контролю з боку єгерської служби – безцінний подарунок. Крім місцевих «бракуш» шлях відкривається і для грошовитих джентльменів удачі, для яких лось – бажаний трофей. Куди тій козульці чи тим остогидлим нуворишам кабану-оленю!

Але хтось ставить це недолуге рішення собі у величезний «плюс».

ПЗФ, його доля. Не найважливіша тема вітчизняного природокористування. Не найважливіша тема для українського лісу, не найважливіша для лісового господарства країни. Але. Коли важливе – нагодувати людство, багатьом хочеться наїстися, не забруднивши білих ручок. Та ще й щоби їх хтось нагодував. М’який диванчик, повний холодильник. Ніяких проблем. Нехай інші. Інші. Ми – найрозумніші. Постоїмо біля ворожих контор із плакатниками чи тупими сокирами. Морди ніхто не наб’є (хоча часом хочеться, бо варто), бо поліціянти захистять. Бабло отримаємо – і пузом догори – до наступної «акції».

Як казав спересердя мій товариш на свого онука – «Повбивав би».

Але варто не лише морди понабивати, варто посадити у холодну, щоб мали час пометикувати, почекати звільнення від тих, хто замовляє цей бедлам.

Проєкт Закону № 3200-1. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо удосконалення законодавства у сфері мисливського господарства та полювання, а також боротьби з браконьєрством). Я не про текст і не про обговорення. Багато сказано. І розумного, і дурного. Розумне – давно вже потрібно було починати серйозну розмову про необхідність вдосконалення природоохоронного та мисливського законодавства, самої мисливської галузі: держава бездарно втрачає ресурс. Дурне і недолуге – дилетантизм, профанація та неприкритий цинізм на всіх рівнях обговорення.

Лишень декілька цитат. Орфографія автора збережена.

…кровожадное, подлое и мерзкое нутро… свиная харя вылезла наружу… Текст законопроекта был подготовлен «Все­українськой асоціацієй мисливців та користувачив мисливьских угід», где сконцентрировались кровавые охотники и ненавистники защиты животных… Все, до чего они дотрагиваются, связано с уничтожением, убийством, разрушением и кровью… Самое вредное животное – это охотник… под видом селекции охотники выбили в Украине сотни краснокнижных зубров… Они хотят учить и воспитывать детей жестокости и получению удовольствия от убийства….

Знайомтесь. Свідомо та нахабно мовить відомий всім заслужений «природоохоронець». Поливає брудом наше співтовариство – де лишень українських мисливців більше півмільйона. Які вже показали свою згуртованість та непокору. Ганить живих. Попутно і покійних, хто загинув від бандитів, захищаючи не лише зайчика-побігайчика, а й все живе «заповідне довкілля». Ганить трагічно загиблого Борю Яременка, директора мисливського господарства на Житомирщині, якого застрелив браконьєр. Трирічний синок казав вранці у неділю Борисові: «Не їдь, татку, у ліс – там тебе дядя поганий уб’є!» Ганить попутно покійного Фелікса Робертовича Штільмарка, патріота заповідної справи та талановитого еколога-мисливствознавця. Ганить у міру свого ЕГО.

Здавна це тягнеться. Ще у 2001, згодом у 2007 році, видатний біолог, професор В.В. Дежкін, разом із професором В.Г. Сафоновим, попереджав мисливську спільноту: «А надо было бить тревогу!.. Обожествляя и красиво воспевая природу, он «оставлял» все меньше места человеку на этой планете… Вместо активной работы на ниве разумного природопользования, …они под­даются несбыточным грезам о красивой, обожествленной, дикой природе без человека. И тем самым ускоряют ее разрушение и гибель…»

Давно спостерігаю за безкультурною діяльністю «культурного центру» і дивуюся, хто ж тримає та прикриває непрофесійну та відверто антидержавну діяльність цієї установи?

Але це показне нахабство і цинізм – брехня. Красива ідея «абсолютної заповідності» – приманка для дурників з тупими сокирами і дурочок з барабанами і сопілками на антимисливських та антилісових балаганах. Суть – величезна шкода державі. Пожежі весни 2020, коли горіли тисячі гектарів захаращених лісових територій разом із усією червоною книгою, разом взятою, під грифом «ПЗФ» і без грифа, показали істинне лице «недозрілих патріотів», для яких «зелені» понти важливіші Батьківщини.

Ігор ШЕЙГАС,
“Лісовий і мисливський журнал”