В’ячеслав Зубар зберігає красу природи в … опудалах

Мистецтву виготовлення опудал не навчають у жодному вузі. Вмілі таксидермісти – на вагу золота. Вінниця є одним з небагатьох міст в Україні, яке може пишатися таким майстром…

Якщо дивитися на цю птаху збоку, то ніколи не повіриш, що вона нежива. Вона не вкусить і не здійметься в повітря. Не накинеться на свою здобич. Не стане чистити пір’я. А все тому, що вона – опудало. І житиме вона вічно.

Виваженість у погляді, неквапливість у мові та якась незбагненна аура спокою. І безмежний позитив. Таке враження, зазвичай, справляють люди, професія яких пов’язана з природою. Таким є і 55-річний вінничанин В’ячеслав Зубар, мисливствознавець ДП “Вінницький лісгосп”. Він творить справжні дива з неживими птахами. Робить з них опудала. Відрізнити його експонати від живих птахів майже неможливо. Саме в опудалах затятий природолюб, мисливствознавець і таксидерміст увіковічує творіння Природи.

Посадив дерево, вполював ведмедя, знайшов дружину за три дні…

Все життя В’ячеслава нерозривно пов’язане з природою. Чоловік родом з містечка Мозир, що в Білорусі. Там навчався на факультеті лісового господарства, після чого працював мисливство­знавцем. Доля занесла до Вінниці майже 30 років тому. До того він побував і на Крайній Півночі, в Новому Уренгої.

– Тамтешня природа – просто дивовижна! Я мав чудову можливість багато спостерігати за різними птахами та тваринами, такими як полярна сова, глухар, рябчик, соболь, – розповідає В’ячеслав Степанович. – Саме тоді в мене і зародилося бажання якимось чином увіковічнити цю красу.

Шкода, що люди все більше відмежовуються від природи. Тому, своє захоплення розцінює як спосіб показати, що саме люди втрачають. У Новому Уренгої чоловік захопився і полюванням. Компанією «ходили» на зайця-русака і навіть на ведмедя: «Не уявляю себе без рушниці. Початок мисливського сезону для мене як свято. Коли ти залишаєшся один на один з природою, загострюються всі відчуття, почуваєшся як ніколи живим».

В’ячеслав Зубар (зліва) з колегою на підгодівельному майданчику

Дружина Оксана вже впродовж 27-ми років подружнього життя чоловіка підтримує та розділяє його захоплення. Щоправда, на полювання не ходить. Вони були знайомі два дні на Таманській затоці. А згодом В’ячеслав приїхав до України і в третій день знайомства … одружився з Оксаною.

«Я – людина захоплена, коли роблю свою справу, майже не сплю…»

Таксидермія – робота творча. Без натхнення й палкого бажання тут далеко не підеш. Тим більше, що спеціально майстрів ніде не навчають. В’ячеслав освоїв цю справу самотужки.

– Якщо хочеш навчитися такому ремеслу, потрібно знати хімію та матеріалознавство. А ще потрібно обов’язково перебувати на природі й спостерігати за нею. Спочатку виготовляв опудала для дитячих садочків та шкіл, потім і для музеїв.

Його експонати виставлені в лісівничому еколого-просвітницькому центрі, що діє при Він­ницькому обласному управлінні лісового та мисливського господарства. Сьогодні цей музей відвідують школярі з усієї області. В мисливському відділі є зубр, вовк, кабан, канюк звичайний, кіт лісовий, козуля, олень плямистий, фазан, куріпка сіра, сіра качка, гоголь, чернь білоока, гагара чорношия, перепілка, вальдшнеп, крижень.

Всі експонати виглядають як живі. І це завдяки тому, що він роками споглядає їх у природному середовищі. Знає, яку позу приймає яструб, який в нього погляд і як кошлатиться пір’я в надбровних дугах.

– Якось я зробив опудало яструба. Здається, вдало зробив, грамотно. Але щось було не так. Погляд у яструба був занадто “дитячий”. Я б сказав, наївний. Хижим птахам така доброта та спокій не властиві. Це ж не качка…

В’ячеслав спеціалізується на виготовленні опудал мисливських видів птахів. Зазвичай, «матеріал» йому приносять мисливці. Великими тваринами не займається – бракує просторої майстерні. Над своїми експонатами сьогодні працює вдома і спеціально для цього переобладнав лоджію.

– Коли відчуваю натхнення, починаю несамовито працювати і майже не сплю, – розповідає. – Якби мав у своєму розпорядженні повний робочий день, то виготовлення експонату зайняло б не більше двох днів.

Опудало хоче зачіску та педикюр!

Виготовлення опудала – процес копіткий і не завжди безпечний. Таксидермісти багато працюють з хімічними розчинами, емульсіями і навіть отруйними речовинами. Звісно, у незагрозливих для здоров’я дозах. Але це необхідно для того, щоб експонат служив вам вірою і правдою нескінченно довго.

А щоб він ще й милував ваше око та дивував гостей своєю «справжністю», майстер повинен мати естетичний смак. І тут не обійдешся жіночими знаннями правил професійного макіяжу чи тонування волосся. Потрібно бачити, як це виглядає в природі.

– Цікаво, що думають продавці, коли я купую купу лаків для нігтів чи тіней для повік, – жартує В’ячеслав. – Мені вони потрібні на заключному етапі виготовлення експонату. Я купаю опудало в пральному порошку, щоб розпушити пір’я. Роб­лю йому «зачіску» звичайним феном, причісую пір’їнку до пір’їнки…

Природне забарвлення «клієнта» коригується тінями для повік. А лапи вимагають лаку для нігтів. При чому, потрібний тон не завжди так легко підібрати. Похибка недопустима, адже тоді це чудо не буде справжнім.

Часточка природи у твоєму домі

В’ячеслав Степанович розповідає, що виготовляє опудала як для власного задоволення, так і в подарунок друзям чи на приватні замовлення. З тисячі робіт чи не найбільше запам’ятався снігур, якого чоловік знайшов замерзлим у снігу.

– Снігур – особлива пташка. Чимось навіть трагічна – чорна «шапочка» на голові, червоні груди… Підготував для нього рамку з чорним сукном та гілочкою ялинки. Він довго висів у мене на стіні. Потім передумав і подарував друзям. Мені приємно, коли у людей вдома є часточка природи.

В’ячеслав зізнається, що деякі свої роботи не подарує ніколи і нікому. Та не каже, які саме, адже то – «для душі».

Оксана ВОВК,
Газета “Природа і суспільство”,
2013