Вовків боятися – до лісу не ходити

або За експерименти не братися – результатів не бачити…

Держлісагентство разом із фахівцями робочої групи розробило Концепцію розвитку мисливського господарства України на період 2021–2025 роки. Наріжним каменем залишається фінансування галузі. Чи є в державі вдосталь коштів, зокрема, на охорону і відтворення диких мисливських тварин?

Минули ті часи, коли людина під шепотіння молитви давнім богам зі списом і луком на плечах йшла на полювання; і навіть не знала – чи повернеться із хащі зі здобиччю, чи стане нею сама.

Ще пів століття тому на околицю Києва виходили лосі, можна було зустріти навіть благородного оленя. І було чутно у приміських лісах завивання вовків…

Нині ж, щоб втрапити хоча б на козулю, треба довго блукати у глибині лісів. Років тридцять тому у Гідропарку за пів години на вудку-поплавчанку можна було без особливих зусиль настьобати риби на юшку. Сьогодні ж це сприймається уже як рибальська байка.

Не дивно: лісові, польові та водно-болотні угіддя країни вичерпують свої природні можливості із самостійної репродукції диких звірів, птахів та риби! І нині їм без допомоги людини уже не обійтися.

Розвитку пересічного рибного і мисливського господарств і підняття їхньої ефективності до європейського рівня заважають недосконале законодавство, браконьєрство, відсутність висококласного управління, науково-дослідної складової, достатньої кількості справжніх професіоналів фахівців тощо. Значною мірою це є наслідок занепаду рибництва та мисливства. А це, зрозуміло, потягнуло за собою і зменшення фінансового обороту цього специфічного бізнесу, зменшення його прибутковості до майже критичного рівня.

Де ж вихід із замкнутого кола?

У світовій практиці головні принципи раціонального природокористування зводяться до втілення практичної площини: загубив природну місцину – віднови – рекультивуй, забруднив річку чи озеро – очисти, зрубав дерево – посади, вполював дичину – вирости нову!

В Україні давно перезріла кардинальна реформа мисливського і рибного господарства. На часі створення потужних державних програм із охорони та відтворення рибних ресурсів і дичини. Розробити Концепції, Стратегії, Програми, Законопроєкти можна і треба, але далі для реалізації напрацювань на практиці постане головне питання: «Де взяти на реалізацію їх гроші?»

При пошуках відповіді на це запитання натрапив на статтю в «Урядовому Кур’єрі» Валерія Мельника – заслуженого журналіста України, письменника, почесного члена УТМР з Волині. Він запропонував рішення парламенту створити Державний фонд риби і дичини.

– Я не бачу іншого шляху для докорінного поліпшення справ у рибництві і мисливстві як створення потужної фінансової бази для відновлення стратегічно потрібних для національної безпеки України ресурсів, – прокоментував він ту публікацію у телефонній розмові. – Не треба винаходити велосипеда. Ще з 1930 року у США діють створені після ухвалення закону Піттмана-Робертсона фонди риби та дичини. Суть його: «Знищуєш – допомагай відновлювати!» Згідно із цим законом, у США встановлено акциз на рибальські гачки, блешні, вудки, рушниці, набої й інше спорядження, зброю та боєприпаси. Акциз у кілька процентів від їхньої вартості, що сплачують покупці, концентрується у «Фонді риби і дичини» і дозволяє збирати десятки, сотні мільярдів доларів. Ці кошти, у свою чергу, йдуть лише на відновлення рибних запасів і дичини. Як результат – у Сполучених Штатах мисливці відстрілюють три мільйони оленів – по голові на кожного американця! Створення в Україні такого самого економічного механізму як цей фонд дозволило б концентрувати сотні мільйонів гривень і фінансувати вирощування риби та дичини з наступним випуском їх у природу».

Створення такого державного фонду не потребує витрат з держбюджету, чим, зазвичай, дуже переймаються у Кабінеті Міністрів. Разом з тим, цей фонд став би на конкурсних засадах новим джерелом надходжень для фінансування заходів із будівництва диче- та риборозплідників, фінансування програм із розведення того ж зайця-русака, куріпки, крижня, глушця, тетерука, бабака, оленів, лося і, нарешті зубра. Такі програми діють та дають свої результати у ЄС, США, Канаді й фінансуються вони саме за рахунок аналогічних фондів. У сусідній Польщі, наприклад, це Фонд водний і лісовий.

Ідея, з одного боку, зрозуміла і логічна. З іншого – складна для реалізації в нашій країні. Щоб реалізувати згадану ідею, потрібно ухвалити фонд на законодавчому рівні, узгодити з іншими законами та підзаконними актами, розробити зрозумілі механізми наповнення його та освоєння коштів, управління та контроль. Але, в першу чергу, потрібне розуміння та зацікавленість у цьому фонді держави – влади країни, народних депутатів, суспільства та бізнесу.

Рибному і мисливському господарству нині конче потрібні інвестиції. Державний бюджет ніколи не був і не буде вагомим донором для цих галузей. Єдиний шлях фінансування охорони і відновлення природних запасів – надходження від тих, хто ці ресурси використовує.

Зацікавлені в цьому мають бути усі. Адже зростання чисельності дичини приведе у кінцевому результаті до попиту на мисливські та риболовні товари та послуги, готельний бізнес, транспортні послуги, з’являться нові робочі місця тощо. Всі будуть у виграші. При успішній реалізації такого механізму залучення інвестицій з рядових мисливців і рибалок, спеціалізований бізнес, що обслуговує їх, свої обороти збільшить у десятки разів.

Втім, головне – виграє Україна. Яка через залучення до активних рибальства та мисливства не лише оздоровлюватиме своїх громадян і буде частково знімати у них викликані іншими соціальними негараздами негативні настрої.

А що може бути важливішим нашого фізичного здоров’я та спокою духу?

…То хто усе ж таки візьме на себе роль не показного, а справжнього реформатора у цій царині? І розпочне підготовку політичного ґрунту для детального вивчення передового зарубіжного досвіду у цій сфері і прийняття аналогу в Україні закону, який був би за духом своїм аналогічним американському «Акту Піттмана-Робертсона»?

Закон, який змінив усе

За останні десятиліття кількість мисливців у США зменшилась із 14,1 млн мисливців у 1991 р. до 11,5 млн у 2016 р. Згідно з Національним опитуванням, проведеним Службою риби та дичини США (U.S. Fish and Wildlife Service) та іншими прогнозами, ця цифра, якщо не вжити заходів, продовжуватиме зменшуватись й надалі. Від цього сильно потерпає природа, адже мисливці є головними інвесторами охорони природи. Один із інструментів, який може збільшити кількість мисливців і допомогти дикій природі – це модернізація Закону Піттмана-Робертсона (PR), нині над цим працює Конгрес США.

Федеральний закон про допомогу у відновлення дикої природи, широко відомий як Закон Піттмана-Робертсона (PR), було прийнято у 1937 році з причини занепаду у той час дикої природи в Америці. Його метою було посприяти відновленню багатьох видів дикої природи Америки.

Головний механізм Закону PR – розподіл акцизного податку з вогнепальної зброї. Акцизний податок – це 11% відрахувань виробниками й імпортерами зброї. Він поширювався на всі комерційні продажі та імпорт зброї, незалежно від того, чи призначалась вона для полювання, спорту чи особистого захисту.

Отримані кошти направлялися на збереження дикої природи та навчання мисливців. З початку започаткування податку з 1939 року він дав можливість зібрати на ці заходи 18,8 мільярда доларів США.

На початку 1900-х років ситуація повторилась – чисельність багатьох видів диких тварин почала знову зменшуватись, тоді виробники вогнепальної зброї та боєприпасів звернулися до Конгресу з проханням знову ввести акцизний збір на продаж вогнепальної зброї та боєприпасів для фінансування збереження дикої природи в США. Закон Піттмана-Робертсона, прийнятий у 1937 році, тепер відомий як Федеральна допомога у відновленні дикої природи.

Кошти, отримані від акцизних податків на мисливське і риболовне спорядження, обробляються Міністерством казначейства, яке далі передає їх Державному агентству риби і дикої природи (USFWS).

USFWS фінансує програми з охорони природи, освіту мисливців та навчання полюванню з луком, навчання володінню зброєю та стрільби з неї.

Найбільше коштів було зібрано за останні 10 років – близько 7 мільярдів доларів США.
Мисливці завжди були головними прихильниками охорони дикої природи, адже той, хто купує ліцензію на полювання, фінансує охорону дикої природи з двох додаткових причин. По-перше, дохід від продажу ліцензій спрямовується виключно на управління програмами дикої природи та риболовлі MDWFP. По-друге, кількість власників індивідуальних мисливських прав збільшує частку загального розподілу коштів від Закону PR у своєму штаті. Чим більше мисливців у штаті, тим більше надходжень від PR.

Штати використовують свої PR-кошти для відновлення, управління та вдосконалення диких птахів та ссавців, а також середовища їх проживання. PR-проєкти також включають забезпечення громадського доступу до ресурсів дикої природи, освіту мисливців та управління тирами. Відновлення білохвостих оленів, дикої індички та деревних качок є однією з багатьох історій успіху проєктів, що фінансуються PR. Тепер, коли відновлення завершено для більшості видів, акцент перенесено на активне управління, дослідження дикої природи та забезпечення доступу громадськості до природи. Поточні пріоритети фінансування PR для MDWFP включають придбання земель для загального користування, експлуатацію зонами управління дикою природою, проведення дослідницьких проєктів.

Нині запропоновано внести деякі зміни до закону Піттмана-Робертсона. Закон про потреби завтрашнього дня (Закон про модернізацію Піттмана-Робертсона) посилить постійну підтримку мисливців та інших спортсменів для збереження дикої природи та забезпечить те, щоб полювання, стрілецький спорт та відпочинок на природі залишалися головною спадщиною дикої природи Америки.

ПРЯМА МОВА

Іван ШЕРЕМЕТ, начальник управління мисливського господарства та полювання Держлісагентства:

– Ідея не нова. Вона «літає» у нас ще з початку 2000-х років. Нині користувачі мисливських угідь платять державі за ліцензії, а власникам угідь за користування ними. Законом «Про мисливське господарство та полювання» навіть передбачений збір коштів за кожну тварину. Стаття так і називається «Збір за використання мисливської тварини». Але, на жаль, вона не працює. Тим часом питання про такий збір постійно обговорюється.

Щодо створення спеціалізованого держфонду, то тут виникає багато підводних каменів. Уявимо, що ми створили такий фонд. Пішли відрахування, відсотки від продажу зброї, набоїв, вудилищ тощо. Накопичили мільярд гривень. Сьогодні існує п’ять форм власності користувачів мисливських угідь, хто з них саме буде мати можливість використовувати ці кошти? Хто і як буде розподіляти бюджет фонду, хто контролювати освоєння? Тобто тут потрібен комплексний підхід, обговорення, створення зрозумілого механізму.

Далі. Створити подібний фонд в Україні на кшталт західних аналогів не так просто, бо нині наше суспільство налаштовано негативно до мисливського господарства, як такого. На заході мисливці у пошані, їх вважають охоронцями природи, люди з довірою жертвують кошти на їхню діяльність, журналісти відкрито розповідають про діяльність галузі, про її користь, люди буквально у черзі стоять, аби стати мисливцями. У нас інший суспільний менталітет, сформований «зоозахисниками», антимисливськими організаціями. Нині йдеться щоб взагалі зберегти мисливство та можливість українців використовувати своє законне право на полювання. Нам починати треба з основ – спершу змінити ставлення суспільства до мисливства. А це важка і довготривала робота.

Наступний крок – доопрацювання законодавства. Нині, щоб створити Центр з розведення певного мисливського виду дичини, потрібні не тільки кошти. Приміром, візьмемо оленя. Одна особина цього виду коштує 3–4 тисячі євро. Плюс кошти на будівництво Центру, потім на корми, утримання, персонал тощо. Вимальовуються мільйони. Так, ми вже мали практику створення таких Центрів на базі держпідприємств, складали регіональні програми, виділяли кошти, купувалася звірина, потомство випускалось у природу. Українським законодавством передбачено, що якщо звірина залишає вольєр і потрапляє у природу, то вона стає державною. У межах природних ресурсів – це Державний мисливський фонд. А як бути приватним чи громадським мисливським господарствам? Вони за власний кошт будують вольєр, купують маточне поголів’я, випускають приплід у природу. Ця дичина автоматично стає державною. Або вже відомі приклади, коли місцева громада приходить до користувача мисливських угідь і каже, що вольєр перешкоджає вільному доступу до природних ресурсів і змушує розгородити його… Користувач втрачає мільйони і зацікавленість у майбутньому займатися розведенням дичини у напіввільних умовах. Більше того, зараз зареєстровано такий законопроєкт, який взагалі забороняє створення вольєрного господарства. Тобто проблем у цьому напрямку достатньо.

Що стосується бізнесу, який нині перебуває і так не в найкращому економічному становищі, то запитайте сьогодні думку підприємця щодо відрахувань до фонду ще якихось податків, побачите, який почнеться ґвалт. Чи готовий бізнес перераховувати якийсь відсоток, не знаючи напевне чи повернуться йому ці кошти назад?

Нині, як і завжди, держава у нас не підтримує і не фінансує мисливське господарство. За минулий рік офіційне вкладання у цю галузь становило 350 млн гривень, при цьому надходжень мисливськими господарствами було отримано всього 116 млн. Мінусове сальдо. Про який розвиток тут можна говорити.

Сьогодні законодавство не забороняє створення і фінансування із держфонду на рівні області програм з розвитку мисливського господарства, охорони дичини. Програми охорони та відтворення лісів в областях ще певною мірою є і працюють, а от що стосується диких тварин, то тут тиша. Як тільки в облрадах мова заходить про мисливство, то на цьому все закінчується. На жаль, ставлення суспільства до мисливського господарства у нас лише одне – занести в черговий раз щось до Червоної книги. Всі думають, що це панацея спасіння. Але все зовсім не так і це доводить світова практика охорони й відтворення диких тварин. Тим більше у нас, де на дослідження, охорону та відтворення видів тварин Червоної книги не виділяються кошти, не існує програм. У цьому більше популізму, ніж раціональної користі.

Тому, вважаю, що питання заснування мисливського держфонду в Україні поки дуже риторичне, хоча ідея має право на життя.

Віктор ЧЕРВОНИЙ, перший віце-президент ГС «Всеукраїнська асоціація мисливців та користувачів мисливських угідь»:

– Щось подібне обговорювали ще коли я очолював Державний комітет лісового господарства України в 2005 році. Було створено Фонд розвитку лісового господарства та планувалося заснування Фонду відновлення тваринного світу, але…

Тим часом у США, Канаді, ще у деяких країнах існують подібні фонди, де від продажу зброї, набоїв та інших супутніх мисливських товарів перераховується відсоток на репродукцію тваринного світу. У нас же є Фонд розвитку садівництва, куди всі винороби відраховують кошти і фінансують створення нових садів. І ніхто не кричить, що це сприяння алкоголізму. Натомість, на відміну від вина, мисливство і його продукція у нас на противагу тій же Німеччині, м’яко кажучи, не популярні.

Тому потрібно починати із прийняття відповідного Закону. А це нині досить складно, оскільки є додатковим податковим пресом на виробників та торговців. Сьогодні держава і так не знає, як побільше податків здерти. А треба було б у якійсь частині послабити цей прес, за рахунок чого підтримати охорону та відтворення дичини. Передбачувано, що бізнес ініціативі створення такого фонду чинитиме спротив. Тому для реалізації цієї ідеї необхідно мати серйозне лобі у Міністерстві фінансів, Кабінеті Міністрів, Верховній Раді.

На жаль, сьогодні ми навіть не можемо добитись того, аби у Фонд розвитку лісового господарства від реалізації деревини забрали, скажімо, 3–5 відсотків і дали на розвиток лісів Півдня та Сходу. А це було б спасіння для тих регіонів. Що вже казати про фінансування непопулярного нині у суспільстві мисливства. Можливо, варто було б саме тут використати адмінресурс, як свого часу його задіяли під час прийняття Лісового кодексу.

То ж, потрібно працювати із суспільством, депутатами, звичайно, треба щось для цього робити, бо хто не робить, той свого не досягне.

Ромас ГРУНСКІС, комерційний директор ТОВ «Ібіс»:

– Сьогодні лише мисливці годують взимку тварин, доглядають їх, охороняють. Чимало мисливських господарств вирощують диких тварин у вольєрах. Поки вони їх вирощують, тварини належать господарству. Потім їх випускають у дику природу і вони вже стають державною власністю, тобто належать народу України. Потім мисливські господарства платять державі за вилучення з природи певної, незначної частини дичини. Потім мисливці платять господарству за те, щоб добути цю тварину. І все це відбувається у межах науково обґрунтованого ліміту, погодженого державою. Отже, господарства працюють на тваринний світ і на державу. Мисливці та мисливські господарства – це комплекс – цілісна, єдина система, яка відтворює і охороняє природу і все це за власний рахунок. Звичайно, цих коштів не вистачає і потрібні ще інвестиції.

В Україні такий механізм – як мисливський фонд – заснувати реально, але теж лише, як комплексна зрозуміла система. Нині вже існує цілий ряд податків для бізнесу і відрахування до запропонованого мисливського фонду – це стане ще одним податком. Існуючі податки вже стають більшими за прибутки. Тому будь-які виплати або відрахування повинні мати певний баланс. Не можна брати цілісну систему і розглядати її як частину чогось.

Мова не про конкретну суму – пів відсотка, відсоток, десять… Мова про те, що це питання потребує глибокого, фахового вивчення та обговорення. Адже відрахування до подібного фонду має складний механізм, який треба вивчити і порахувати його ефективність. Адже не все так просто, як на перший погляд, – податки спочатку зараховуються до держбюджету, а потім проходять цілу систему з витратами на його адміністрування тощо. Це все має враховуватись при створенні такого фонду, оскільки він має бути цілісним фінансовим механізмом, який треба вивчати. Для бізнесу все має бути зрозумілим і прозорим.

Віталій ГОПКАЛО,
“Лісовий і мисливський журнал”,
2020

Loading